На початку ХХІ століття міськрада на підставі рішення топонімічної комісії затвердила перелік назв проспектів, вулиць, провулків, тупиків м. Кіровограда українською мовою. Водночас українські за мовою (не факт, що всі) вони і через кільканадцять років не стали такими за змістом. Не виникло питання тоді чому, наприклад, в назвах вулиці й провулка присутні ім’я окупантів України Леніна й Будьонного? Яке корисне відношення до історії Кіровограда, області, незалежної України мають Бабушкін, Багратіон, Бауман, Воронцов (вулиця, провулок, проїзд і тупик), Гайдар, Долгорукий, Д. Донський, Красін, Кропоткін, Куйбишев, Лазо, Ульянова, Макаров, Мінін, Нахімов, Димитров, Дундич, П. Морозов, Рум’янцев, Суворов, Тольятті, Пожарський, Торез, Урицький, Ушаков, Фурманов, Халтурін, Чапаєв та ін., навіть якщо хтось із них щось чув про наше місто, чи якось проїхав регіоном? Типовий приклад імперсько-союзного тиражування типових топонімів з метрополії у провінції.
Російські царський Петербург і радянська Москва нашим предкам нав’язали й інші топоніми, перенесені із своїх євразійських просторів. Нехай дарує редакція й читач за другий список на ще одне підтвердження безликості, серійності, колоніальної типовості символів північної метрополії на українському Інгулі. Отже, кіровоградські провулки й вулиці в незалежній Україні: Абаканський, Алтайська, Алтайський, Амурська, Байкальська, Балтійська, Бєлгородська, Брянська, Волгоградська, Вологодська, Воронезька, Грозненський, Дагестанська, Дагестанський (провулок, тупик), Далекосхідна, Зеленогірська, Кабардинський, Кавказька (вулиця і площа), Кавказький, Казанська, Казанський (провулок і проїзд), Калузька, Каспійський, Костромська, Краснодарська, Краснопресненська, Красноярська, Кронштадтський, Курський (провулок і тупик), Московська, Московський (провулок і тупик), Мурманська, Мурманський, Новгородські (вулиця, два провулки, проїзд і на завершення – тупик), Новоросійський, Новосибірська, Омська, Полярна, Рязанська, Саратовська, Сибірський, Смоленська, Смоленський, Тамбовська, Тульська, Уральський, Уссурійський, Хабаровська, Ярославська.
Частина з цих топонімів прямо уособлює ворожі символи, в історії або сьогодні, частина цих об’єктів для більшості центральноукраїнців невідомо де знаходиться. А якщо відомо – то незрозуміло, що вони роблять в назвах наших вулиць.
Але владі й міській топонімічній комісії в незалежній Україні і цього комплексу меншовартісного топонімікону виявилося замало. Тож у Кіровограді в 1990-х – 2010-х роках відновили символи колишньої Новоросії на Інгулі: В. Пермська, Дворцова, Кавалерійська, Михайлівська та Архангельська.
Новоросійсько-монархічну топонімічну концепцію громадські слухання 9 квітня відкинули, канули в Лету сподівання декого повернути Петрівську (замість Шевченка), Іванівську (Чорновола) вулиці й царську назву Єлисаветград. Чи з’являться коли-небудь у депутатському корпусі й топонімічній комісії представники України ХХІ, які розробляють концепцію очищення центральнроукраїнського міста від імен, занесених з держави Єлисавети – Катерини ІІ – Павла – Олександрів – Микол – Леніна – Сталіна – Путіна? Можливо, за консультаціями слід звертатися до Інституту національної пам’яті чи Міністра культури Кириленка.
Сергій ШЕВЧЕНКО.
P.S. Не виключаємо, що котрась із згаданих назв уже змінена, а котрась може мати переконливі аргументи на залишення. Але можливі винятки лише підтверджують правило.
