Правда ж цікаво було б познайомитися зі стратегічними планами Путіна і його оточення на майбутнє? Що ж, певну орієнтацію в цьому руслі дає документ не дуже широкого вжитку «Большой евразийский проект. Российска геополитика о будущем РФ».
Ось його головні положення: на західному, південному і східному напрямках Росія шукатиме відповідних союзників, а на південно-західному та на південно-східному намагатиметься діяти самостійно. Не треба бути великим аналітиком, аби зрозуміти, що південно-західний та південно-східний напрямки упираються у вчорашні союзні республіки колишньої Країни Рад.
Дослівно про західний театр дій: «Стратегический компонент, соизмеримый с американским масштабом, ФРГ может найти только в России. А выгодно ли России идти на такой союз? Несомненно. В случае союза с англосаксами Россию ждет дважды испробованная бесплодная борьба на взаимное истощение, все результаты которой будут выгодны только США и в известной мере Великобритании. В случае же союза с Германией, театр войны переместится в Северную Атлантику и для ее ведения потребуется приоритетное развитие высокотехнологичных видов вооруженных сил – ракетных войск, войск ПВО, ПРО, ВВС и ВМФ. Задачу модернизации этих сил в короткие сроки Россия может разрешить только с использованием германского машиностроительного комплекса, крупнейшего в мире».
Що це? Виростає новий проект, який нічим не відрізняється від Пакту Молотова-Ріббентропа, спрямованого проти англо-американців? Бо не Гренландією ж намічається обмінятися ударами. З наведеної цитати видно, для чого Росії потрібен союз з Німеччиною. Використати технічний геній німців, убезпечитись за їх рахунок від ворожих ракет, що нібито літатимуть лише над Північною Атлантикою, а Німеччина їх перехоплюватиме. Дочекавшись свого, можна буде завдати у підходящий момент упереджувальний удар по союзнику в повній відповідності з концепцією відомого літератора Віктора Суворова (Різуна). І, зрештою, скористатися плодами перемоги, як це випало Америці в двох минулих світових війнах.
Але в даній розробці скромно притулився суперінтерес Росії до створення так званої Слов’янської Федерації, що під будь-якою назвою була й залишиться природним антагоністом для германських об’єднань. Крім того ні слова не мовиться про північний фронт, який виглядає вкрай несприятливим для Росії через зацікавленість у ньому опорного союзника – Німеччини. Адже шваби, певно, не хочуть, щоб над ними вили ворожі ракети. Тоді в ролі переможця виявиться саме вона, Німеччина.
Познайомимося з поглядами російських аналітиків на Південь.
«Мусульманский мир развивается стремительно. За последние девяносто лет он возник из политического небытия и прошел огромный путь развития, не снижая его темпов. Если в 60-х гг. на лидерство в нем претендовал только Египет, то в настоящее время – несколько тоталитарных держав. Наиболее вероятные претенденты в общеисламские лидеры – Иран, Ирак, неформальный союз Саудовской Аравии и Пакистана. Их первая цель – Афганистан, вторая – постсоветская Средняя Азия. Можно считать, что складывается исламская империя, чья северная граница складывается от Крыма до Саян. Турция также движется в том же направлении, выполняя задачи, поставленные перед ней США. Но логика событий неотвратимо ведет к власти в Анкаре националистические силы, чей курс – создание все той же исламской империи, хотя и в своем варианте.
…Опорой России на Юге могут стать союзы с Ираном и Израилем. Последний союз важен еще и в целях расширения щели между Израилем (как ни крути, национальным государством) и космополитической иудейской финансовой диаспорой, являющейся опорной базой мирового концептуального центра управления».
Однак при всій важливості західного і південного векторів Росію найбільше тривожить Схід. У першу чергу тим, що там, на її думку, починається новий виток протистояння між США і державами крайньої Азії: «Положение в корне отличается от существовавшего во время предыдущего цикла тем, что Восточно-азиатский регион будет опираться на экономическое превосходство над США. Япония, Южная Корея, Тайвань, Гонконг и Сингапур в совокупности имеют явное превосходство на мировом рынке. А за названными странами уже встает во весь рост экономический и военный колосс – Китай…
КНР осознала себя единственным соперником США в борьбе за мировое господство. Китай готов к борьбе. Военные расходы КНР, по мнению наиболее авторитетных экспертов, возросли до 22-25 процентов ВНП, а сам валовой национальный продукт, по некоторым оценкам, уже превысил американский…
Можно прогнозировать крупную войну в бассейне Тихого океана не позднее 2025 года… Военный союз России с Китаем потребует опять-таки создание флота, сильных группировок стратегической авиации и ракетных войск, а также формирование мобильной аэротранспонтабельной группировки сухопутных войск. В короткий срок этого можно достичь опять-таки с помощью Германии».
Не варто коментувати наведені пункти – вони говорять самі за себе. Ідея прикритися з усіх боків державами-щитами, задіяти економічні та людські ресурси союзників, найменшим коштом витримати удар, а потім з позиції збереженої сили диктувати знекровленим противникам і союзникам свої умови є стержневою ідєю для будь-якої воєнної доктрини.
Найцікавіше починається, коли російські стратеги розробляють проміжний фронт між західним і південним напрямками. Ось як це звучить у запису.
«Германии, прежде чем вступать в союз с Россией, предстоит преодолеть соблазн Центральной Европы – двух десятков псевдосуверенных государств, расположенных между Одрой и Донцом и представляющих открытое поле для действий сильной державы… Существование Украины в качестве суверенного государства – фикция, рожденная более ста лет назад в германском и австро-венгерском генеральных штабах».
Але ж де ще були ті штаби, коли Костянтин Острозький під Оршею (1507, 1514), Петро Сагайдачний під Москвою (1618), Іван Виговський під Конотопом (1659), Петро Дорошенко під Котельвою (1668) давали чосу, словами Лермонтова, «немытой России». Звернемося знову до положень цитованого документа: «Геополитически Украина распадается на четыре части. Во-первых, это собственно Украина (точнее, Малороссия) в границах, примерно совпадающих с границами, определенными Зборовским миром 1649 года. Во-вторых, Галичина (Червонная Русь), совпадающая с границами территорий, присоединенных к Советской Украине в 1939 г. В-третьих, Карпатская Русь, большая часть которой оставалась за пределами СССР даже после того, как ядро ее территории, Закарпатье, было присоединено к Советской Украине в 1945 году. В-четвертых, это южные и восточные области (Новороссия)».
Словом, використовуються спірні положення одіозної гіпотези етногенезу Л. Гумільова, яку сучасна офіційна Москва відкидає повністю, за винятком того, що торкається України. Дивно, чи не правда? Так само чомусь, ніби випадково, згадано Зборовський договір, коли можна було б послатися ще на десяток інших угод того часу, скажімо – Андрусівську, теж не найкращу для України. Річ у тому, що за Зборовським миром найбільше задовольнялися московські апетити. А чого варта згадка про ніби окремішність Галичини і Закарпаття? Ну, а мертвонароджена, висосана з пальця Новоросія взагалі б’є всі рекорди московитського цинізму.
Як бачимо, при бажанні нашу багатющу історію можна перевернути, як заманеться. Чим і користується нав’язаний «старший брат», котрий вмить перетворився у найлютішого ворога. Відзначимо: не з нашої ініціативи.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
