Його тричі представляли до державних нагород, але жодної він не отримав. За його плечима – Майдан і кілька надсерйозних військових операцій в зоні АТО. За його голову призначали захмарні нагороди сепаратисти. У його кишенях – гуляє вітер, адже нормальної зарплатні за майже рік в зоні АТО Богдан з позивним "Бєшений" так і не отримав. Кореспондент Златополя познайомився із цим бійцем "Айдару" під час одного із вояжів до зони АТО. Тоді Богдан їхав до Києва у короткострокову відпустку. Можна сказати, у відпустку його відправили тоді примусово, адже "Бєс" не покидав побратимів навіть з переломом руки. І от, чи не вперше, пристав на пропозицію товаришів по зброї і поїхав.
Зараз Богдан уже демобілізований. Про те. як він потрапив у зону АТО, його життя і плани, ми і говорили.
– Розкажи, як ти потрапив до зони АТО і чому?
– На майдані набирали людей в батальйони тереторіальної оборони. Я записався, поїхав додому, зібрав речі і на наступний день зранку відправився в зону АТО. А поїхав тому, що переконаний: Україна – це єдина і неподільна держава. Я хочу, щоб наші діти жили в сильній і незалежній державі а не в окупації, так як в Криму.
– Як поставилися до твого вибору рідні і близькі?
– Вони спочатку не знали, що я в АТО. Я їм сказав, що їду на полігон на тренування, а вже потім, через два місяці, вони діналися випадково. Тоді почали відговорювати мене і просити, щоб я залишив все і їхав додому, але я цього зробити не міг, бо бачив наскільки сильний ворог і як важко з ним боротись.
– У тебе до АТО був досвід бойових дій? Як це, воювати?
– До війни ніде не служив і відношення до силових структур не мав. А воювати легко. Жити з цим дуже важко, знаючи що ти вбивав людей і що в них десь також е сім'я, діти, батьки.
– Пам'ятаєш свій перший бій?
– Я памятаю свій найважчий перший бій. Це Георгіївка. Її ще називали "дорогою житя". Це коли ми пробивали дорогу до Луганського аеропорту, бо там в оточенні були військові. "Айдар" тоді зробив неможливе: ми мало того що пробили це оточення без важкої техніки, так ще й 11 днів тримали оборону, поки на наші позиції не прийшли регулярні війська. Коли армійці зайняли наші позиції, ми пішли вперед і звільнили ще один населенний пункт – Лутугино.
– Ти був пораненим?
– Так у мене були поранення осколочні, зламані пальці на руці і контузії, але я в госпіталь не лягав, бо не міг покинути своїх побратимів.
– Як ти можеш охарактеризувати людей, які служили з тобою?
– В нашому батальйоні були різні люди, але я можу сказати одне: це справжні патріоти, які ціною власного життя готові захищати майбутне України та її народу.
– Як можеш оцінити забезпеченість свого підрозділу (техніка, зброя, їжа, одяг)? – Всі знають, що ми воювали на техніці, яку нам пригонили волонтери. По зброї, в основному, у нас була тільки стрілецька – автомати, гвинтівки та гранатомети.Їжу та одяг нам також привозили волонтери з різних куточків України. Одним словом, було все – не вистачало тільки важкого озброення.
– Чи зіштовхувався ти з випадками мародерства?
– Якщо бути честним і, як би це не було прикро, – так, були випадки, але ми старались це контролювати і таких наказували або одразу відправляли додому.
– Яка заробітна плата в вашому батальйоні і яку отримав ти?
– У кождного по-різному: від 5.5 до 10 тисяч. Це залежить від того, яке у тебе звання і хто ти по штату. За себе можу сказати, що першу грошову виплату я отримав через чотири місяці, після того, як прийшов – 11.11.2014 в сумі 6633.08 грн.Потім 21.11.2014 – 9892.07грн., 28.01.2015 -3406.37грн. та 06.07.2015 – 314.24 грн. Чому саме так – я не знаю.
– Як збираєшся жити після демобілізації, які плани?
– По-перше, хочу підлікуватись, а потім влаштуватись на роботу, зібрати кошти і відкрити власну справу. Ідей дуже багато.
Наш кор.
Фото – з особистої сторінки Богдана в соціальних мережах.
