Загальновідомо, що лідери ядерних країн у поїздках завжди мають когось поряд, хто носить за ними чорні секретні чемоданчики. Кажуть, всередині знаходиться пульт запуску найгрізніших ядерних ракет, що стоять на озброєнні супердержав. За Володимиром Леніним у період другої еміграції 1907-1912 років також досить часто тінню слідував чоловік з чорним чемоданчиком, але в ньому, звісно, не могло бути «атомної кнопки», адже Ленін на той час ще тільки примірявся до керівництва державою, та й до ланцюгової реакції у фізиці тоді ще не дійшло. Проте, у володінні вождя була не менш грізна зброя – гроші. При потребі головний революціонер «підгодовував» соратників. Але цю ласку треба було ще заслужити. І не абияк, а серйозним вкладом у підпал і роздування світової революції.
Йдеться про близького сподвижника Ілліча, вихідця з Єлисаветградщини Віктора Таратуту, котрого злі язики, яких було більш, ніж досить серед більшовиків, називали особистим носильником вождя. Ось він і носив знаменитий чемоданчик.
Арон Шмуль Рафулов Таратута народився в Новомиргороді (нині – Кіровоградщина) 7 квітня 1881 року.
Ще хлопчаком, перебравшись до повітового міста, трохи попрацював на невеликому єлисаветградському заводі Шкловського. Цей швидкоплинний час не зробив Таратуту передовиком виробництва. У 1896–97 роках юнак зійшовся з місцевими соціал-демократами, які ще менше проявляли ентузіазму в цехах та за верстатом. Його рідний брат Євсей з дружиною Елькою (до речі, батьки радянської письменниці Євгенії Таратути), брати Гросмани – Абрам та Іуда, Копель Ерделєвський, Янкель Криловський, Ізраїль Кніжнік теж пройшли перші випробування в Єлисаветградському гуртку РСДРП та в місцевому «Південно-Російському союзі робітників». Усі згадані колишні есдеки згодом стали відомими убійниками, створивши групу терористів анархістів-безмотивників. Деякі загинули ще за царизму, інших дітей пожерла мати-революція у кінці тридцятих років ХХ століття. Та не про них мова.
Арон же невдовзі подався на Кавказ, де звів знайомства і співпрацював з молодими експропріаторами, уродженцями міста Горі, Камо (Тер-Петросяном), Сосо (Джугашвілі), Сергієм Кавтарадзе – однолітками й однопартійцями. Арешти, втечі, підпілля. У 1905-му він уже працює секретарем Московського комітету більшовицької партії, прибравши партійне псевдо Віктор Костянтинович. Тут його бойовий шлях перетнувся із секретарськими дорогами Розалії Землячки (Залкінд), відомої як вкрай скандальна і в’їдлива особа. Навколо цього «Віктора», починаючи з 1906 р., накопичилось багато неприємних розмов і звинувачень. Не лише Землячка, але й такі врівноважені люди, як Іван Саммер, Олександр Богданов, стверджували, ніби Таратута є агентом-провокатором. Хоча підозри тоді були безпідставними, вони зайвий раз довели, настільки слизьким типом був наш земляк, котрому мало хто вірив.
Але тільки запахло шмідтівськими грошима, за які Таратута вчепився, мов кліщ, Ленін вмить проштовхнув його в члени Більшовицького центру і в кандидати до ЦК. Адже, після революції 1905 року і після Миколи Шміта, одного із загиблих спонсорів бунту, залишилася кругленька сума. Її поділено між наступниками мільйонера. Аби залучити гроші в партійну касу, Таратута підкотився до однієї із спадкоємиць з коханням «до гробу» і таки добився свого достатку і партійного зиску. В історії партії це був єдиний випадок, коли в центральні її органи обрали людину, котру в кількох випадках звинувачували у зв’язках з поліцією.
Таратута осів у Парижі – тепер особисті доходи з депозитів дозволяли зажити по-новому у статусі рантьє. Провівши фінансову аферу зі спадщиною Шмідта, він відразу позбувся «нареченої» і замінив партійного скарбника Красіна в більшовицькій партійній ієрархії, коли Ленін з тим на фінансовій основі побив горшки.
Приблизно у цей час Ленін назвав Таратуту «незамінною людиною», оскільки, говорив він, «мерзотник тим і корисний, що він – мерзотник», а «партія – не пансіон для благородних дівиць».
Одного разу з Віктором Костянтиновичем у центрі Парижу трапився казус, що поламав усі хатки. Ленінський касир вийшов з банку Credit Lyonnais, на Avenue d’Orleans, № 19, де щойно за дорученням зняв певну суму з Іллічевого рахунку. Гроші призначалися для проведення Шостої (Празької) Всеросійської конференції РСДРП.
Аж тут якийсь паризький Гаврош серед білого дня вихопив у нього із рук той клятий чемоданчик-сейф і дав дьору. Ускочив у непривітне обдерте підворіття, сів на велосипед, що чекав там, та й помчав блискавкою прохідними дворами. Таратута і охоронець кинулися навздогін, Віктор, вихопивши револьвер, вистрелив кілька разів услід, але мимо. У супутника зброї не було. І тут їм довелося самим хутко тікати, бо на зчинену стрілянину зусібіч вже збігалися кляті «ажани»-поліцейські.
Таратута переполоханий з’явився до Леніна і, відхекуючись, з порогу переповів, що на нього вчинено напад заради пограбування, коли він ішов до штаб-квартири. Віктор побивався та істерично бушував, йому було невтямки, як це його, такого удатного грабіжника й афериста, опростоволосив звичайнісінький паризький гамен. Присутні уважно слухали, хитали головами, багатозначно переглядаючись. Йшлося про щось більше, ніж двадцять тисяч франків, що знаходилися у чемоданчику.
Проте не всі повірили постраждалому. Брати-експропріатори Кадомцеві (Эразм, колишній офіцер, та Іван, колишній гімназист), наприклад, пригадали, як вони за подібною схемою у зговорі з інкасаторами провели один з «ексів». Обидва тепер жили в Парижі емігрантами й правовірними ленінцями. Молодший брат, Михайло, у минулому вихованець кадетського корпусу і активний учасник «дружини», відбував каторгу. Так от, ці «експерти» настійно рекомендували провести детальне слідство. Але обійшлося без нього. Таратуту непомітно відтерли від більшовицького партійного «олімпу» і він безбідно до 1918 року коротав час у Французькій соціалістичній партії, ставши її членом.
Загалом же еміграційний період у житті Леніна був досить марудний. Вічна внутрішня гризня в партії за ресурси для існування не сприяла стану здоров’я вождя. Якраз тоді він ще й подав до суду на якогось французького аристократа-автомобіліста, котрий збив велосипедиста Леніна на паризькій вулиці. Ясна річ, судові видатки треба було платити. Хоч Ілліч сам визнавав, що з нього після університету вийшов поганенький юрист, процес, однак, виграв.
У червні 1912 року Ленін із Крупською переїхали до Кракова і далі до Пороніно, де життя було незрівнянно дешевше, ніж у Парижі. Гроші Шмідта, з’їдені школою в Лонжюмо, видавничою справою, поточними партійними потребами, закінчувалися, а Олександр Парвус (Ізраїль Гельфанд) ще не запропонував більшовикам німецьке золото на величезній тарелі з голубою кайомкою.
Аж дивно якось звучить, що Ілліч, при всіх своїх, більш, ніж скромних, як розповідають, потребах, щомісячно одержував ще якісь партійні копійки, для яких потрібен був такий міні-сейфик, чи не так?
Тепер дещо відомо стало про післяреволюційні його заробітки. Захопивши владу, Володимир Ілліч у грудні 1917 року встановив собі місячний оклад в 500 рублів, що приблизно відповідав заробітку некваліфікованого робітника в Москві чи Пітері. Скромну зарплату вождя світової революції швидко ковтнула інфляція, та Ленін якось не переймався, звідки беруться гроші на вповні безбідне життя, лікування із залученням світових величин медицини і домашню обслугу, хоча й не забував всякий раз строго наказувати кремлівським «бухгалтерам»: «Вирахуйте ці витрати із моєї зарплатні!»
А якось навіть направив такого листа:
«Секретарю Совета Народных Комиссаров Николаю Петровичу Горбунову.Ввиду невыполнения Вами настоятельного моего требования указать мне основания для повышения мне жалованья с 1 марта 1918 г. с 500 до 800 руб. в месяц и ввиду явной беззаконности этого повышения, произведенного Вами самочинно по соглашению с управляющим делами Совета В.Д.Бонч-Бруевичем, в прямое нарушение декрета Совета Народных Комиссаров от 23 ноября 1917 года, объявляю Вам строгий выговор.Председатель Совета Народных Комиссаров В.Ульянов (Ленин)».
Але це, так би мовити, всього на всього обгортка для цукерки. Адже ще у 1902 році в брошурі «Що робити» Ленін наполягав, що професійного революціонера, маючи на увазі, певно, й себе, необхідно звільнити від обов’язку думати про хліб насущний. Він повинен мати утримання від партії. Ілліч і добився свого ще з 1901 року в якості редактора «Іскры». До жалування плюсувався й додаток з «Ульяновського фонду», але Ленін-теоретик був ще й практиком, і нічиїх цікавих очей до того фонду не допускав.
Утримання від партії в період другої революції, починаючи з 1908 року, він одержував на тих же правах і умовах, як і в часи першої. А от, скільки, невідомо і по сьогодні.
З людей, котрі могли б вказати якусь цифру, нікого вже давно немає в живих. Та й вони, за винятком Віктора Таратути, знали не дуже багато. Шукати відповідь у грошових звітах більшовицької партії, – їх не знайти, бо фінансові документи оберталися в дуже вузькому колі й ніде не публікувалися. Тоді есдеки чи для конспірації, чи на жаргоні замість слова «зарплата» вживали слово «дієта». «Дієта» редакторам центрального органа, «дієта» членам Центрального Комітету, «дієта» експедитору партійних видань.
У якій же шухлядці шукати «дієту» Леніна? Тільки як винагороду редактора центрального органу? Чи ще й члена ЦК? Ось, наприклад, Лев Каменєв як представник ЦК у Відні при газеті Троцького «Правда», що відомо із знайдених звітів, отримував 200 франків у місяць, а весь заробіток складав 300 франків. За якою статтею та з якого фонду йшли додаткові 100 франків, – невідомо. А Таратута, виявляється, все те знав, але ніколи й ніде про те не заїкався.
Оператор набору в «Іскрі» Владимиров з гордістю писав, що «тов. Ленін завжди говорив, що ми маємо одержувати більше редактора, і я особисто отримував на три франки більше, ніж тов. Ленін».
Не бачимо ніяких підстав вважати, щоб Ленін одержував менше від Каменєва. Один із колишніх членів більшовицької групи «Вперед» в Парижі (1910-1914 роки), твердив, що максимальною «дієтою», встановленою для керівних членів більшовицької фракції було 350 франків і, як він чув, саме в цю цифру вписувалася зарплата Леніна.
А ця щомісячна сума до Першої світової війни у три рази перевищувала середню зарплату висококваліфікованих французьких робітників. За такі гроші Леніну і Крупській, котра теж одержувала дещицю, можна було жити в Парижі, якщо й не в розкоші, але далеко не «впроголодь», як переконував той же наборщик Владимиров.
Після революції Ленін викликав Таратуту з Франції для здійснення якихось ґешефтів у новій Росії. Надія Костянтинівна також клопоталася, аби з’єднати давно роз’єднану родину. У 1922 році Єлизавета Шміт-Ігнатьєва-Таратута, внучка мільйонера-старовіра Вікули Морозова, без шеляга в кишенях, але з п’ятьма дітьми, також повернулася до Радянського Союзу. Проте налагодити нове життя не вдалося: Віктор Костянтинович невдовзі за Володимиром Іллічем у травні 1926 року помер. І тут, певно, є запитання, чому так рано зійшов з історичної арени персональний «касир» Ілліча. Адже робоче життя провів не в пустелі у виснажливих каменоломнях. Власне, як і Ленін.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
Ілюстрації – Вікіпедія, rulex.ru.
