(першу частину статті читайте тут)
У роки війни поруч із Сталінградським, пізніше І Українським фронтом, існував невидимий «паперовий фронт», який не додавав, а лише вкорочував віку багатьом дійовим особам тих грозових подій, бо, не забуваймо, протікали вони під недремним і упередженим оком ЦК ВКП(б) та його філіалів.
Свою потрібність усіма можливими способами доводили евакуйовані до Саратова та Уфи ЦК КП(б)У і уряд УРСР. Характерний приклад. Під кінець 1942 року призначений головнокомандуючим партизанським рухом Клим Ворошилов (перебував на посту трохи більше двох місяців) зобов’язав Строкача проінформувати про місцезнаходження кожного з партійних діячів і урядовців України. Через кілька днів той повідомляв: «…доповідаю: секретар ЦК КП(б)У т.Коротченко вирушив у відрядження за завданням ЦК ВКП(б). Секретар ЦК КП(б)У т.Співак тепер у Москві. Голова РНК УРСР т.Корнієць відкликаний із Закавказького фронту, але до Москви ще не прибув.
Товариші Горобець, Гречуха, Старченко, Жила, Барановський, Сенін, Зленко перебувають у Саратові. Чим вони там займаються, мені не відомо… Прошу Вашого впливу з даного питання на ЦК ВКП(б)».
Без сумніву, такий вплив на керівних осіб було зроблено, бо незабаром діяльність УШПР приїхала перевіряти урядова комісія на чолі з (ким би ви думали?) головою Президії Верховної Ради Гречухою.
Ясна річ, висновки перевірки рясніли виразами, з яких наведений звучить не так уже й погромно: «Значна вина у цій справі падає, звичайно, на відділ кадрів ЦК КП(б)У,. однак головним винуватцем у цьому, як і в інших питаннях, є начальник УШПР т.Строкач, який, використовуючи довіру й права, надані йому ЦК КП(б)У, став на хибний шлях відокремлення та самостійництва у вирішенні всіх, навіть деяких суто партійних, питань з керівництва партизанським рухом на Україні».
Додали олії у вогонь і численні представники різних партінспекцій та парткомісій, котрі валом хлинули з «великої землі» у ворожий тил, тільки-но запахло званнями і нагородами, призначеними партизанам.
У кінці 1942 у ковпаківсько-сабуровське розташування прибув Іван Сиромолотний, котрий без утоми називав себе «представником двох ЦКП» з координації дій обох з’єднань, що вирушали у рейди на Правобережжя. Цей координатор за кілька місяців устиг вбити клин між Ковпаком і комісаром Руднєвим, між Сабуровим і Ковпаком, між УШПР та Сабуровим. Про Сабурова писав Строкачеві: «…пройдисвіт, авантюрист, небезпечна людина. На жаль, я прибув надто пізно й не зміг суттєво виправити становище після його дурних справ… Його загін за поведінкою подібний до банди. Мародерству немає кінця».
В іншому листі повідомляє про першого секретаря Сумського підпільного обкому: «…Моє перше враження про Куманька — це велика ж… Нікчемний базіка, дріб’язковий чоловік, людина без імені». Наприкінці листа ділиться побутовими умовами: «…Не віриться, що живемо в тилу ворога. Одне погано — нема горілки. Спирту тут не виробляють, а самогону мало й дуже поганий, але п’ємо, коли щось знаходимо».
Зрештою, герой, скориставшись відсутністю командира і комісара, після скандалу і загрози розстрілу втік на транспортнику через лінію фронту і після травневого покаяння перед Хрущовим був відряджений членом військової ради однієї з армій Південно-Західного фронту.
А в березні-квітні конфлікт у загоні ще тільки досягає апогею. Начальник радіовузла з’єднання молодший лейтенант Бабій повідомляв Строкачу: «Товариш Ковпак дуже і дуже не витриманий, грубий і некультурний, усіх має за дурнів і брутально лається… Його важко зрозуміти, а ще важче розмовляти з ним… Відчуваючи, що неправий, однаково буде гримати й сперечатися до істерики… Тут лише одна людина заслуговує глибокої поваги і вдячності. Це — комісар Руднєв».
Заступник командира з питань розвідки і контррозвідки, капітан держбезпеки Яків Коротков, доповідав по інстанціях: «…До мене підійшли Ковпак і його заступник із господарських питань Павловський, який, до речі, ніколи не буває тверезим. Дід тільки лаявся, а Павловський висловився: «Знаєш, капітане, були в нас майори і капітани. Ми їх знімали з посади, переводили у бійці, а коли потрібно, то й розстрілювали. Затямив?» Тут-таки Ковпак наказав начальникові радіовузла: «Передаси хоч одне його слово — розстріляю, і ніяка Москва не дізнається, за віщо…». Мордобоєм заражені усі – і командний склад, і політпрацівники. Це стало основним методом виховання. Все йде від Ковпака, який і досі б’є бійців. Він довго шукав з батогом 22 березня їздового штабу Ваську, щоб побити. Але той врятувався, заховавшись у радистів… 10 квітня побив радіотехніка Карасьова, а перед цим хотів розстріляти метеоролога Коха. Наприкінці березня Руднєв звелів політруку шостої роти Путивльського загону вишикувати усіх бійців і набити морду, а то й розстріляти винуватця, не розбираючись у причинах, котрий когось обізвав національним прізвиськом. Четвертого квітня «відзначився» Сиромолотний. У нетверезому стані він прикладом автомата побив їздового Мазуренка, коли той заперечив, що Руднєв – ворог народу». Їздовий Мазуренко був кандидатом у члени партії, що й стало приводом поспішної втечі Сиромолотного.
Ще один цікавий штрих партизанських буднів: «У нас майже тисяча голів худоби, є й дійні корови, але молоко пораненим і хворим не видають, тож доводиться випрошувати його у населення, – писав у листі до Строкача політрук Минаєв. – Під час боїв здобуваємо цукор, яйця, крупу, борошно. Можна було б забезпечити усіх тих, хто потребує кращого харчування. Та ба! У Павловського нічого не випросиш… Куди все дівається – не відомо. Через таке господарювання бійці мусять мародерствувати. Погано і з дисципліною. По-перше, процвітають брутальна лайка, картярство, пияцтво. Комісар Руднєв розпочав боротьбу з пияцтвом, але фізичними методами. Не відстає і товариш Ковпак. Зі своєю нагайкою».
А пити було від чого, адже, крім стресів зовнішніх, як бачимо, були ще й стреси внутрішні. Чи не найбільше діставала ілюзорна рівність усіх перед обов’язком. Декларувалося, що Батьківщина в усіх одна і вона рідна мати усім і кожному зокрема. Насправді було не зовсім так.
Рада народних комісарів СРСР 27 серпня 1941 прийняла постанову «Про порядок призначення і виплати допомоги сім’ям партизанів у воєнний період». За цим документом надавалася допомога сім’ям народних месників, котрі пробули у загоні не менше трьох місяців. Ця матеріальна поміч незалежно від соціального походження надавалася усім. Але вже 9 квітня 1942 року ДКО переінакшив попереднє рішення. Допомогу мали одержувати робітники, службовці та студенти у розмірі довоєнної зарплати або стипендії.
Із пільговиків вилучалися колгоспники, бо вони за працю в мирних умовах грошей не отримували, а розрахунок з ними вівся пріснопам’ятними «трудоднями». Ну а хто складав більшість серед партизанів, читач, мабуть, здогадується.
Щоб хоч якось встановити справедливість, УШПР добився в Раднаркомі УРСР одноразової виплати цій соціальній групі. Від жовтня 1943 року така допомога складала 200-500 рублів на сім’ю партизана-колгоспника. Нагадуємо, що відомими нам хрущовсько-брежнєвськими грошима разова підтримка рівнялася 20-50 рублям.
Яким же дисонансом звучить на цьому тлі художня й мемуарна література про той складний іспит! Ось звернемся знов-таки до героїчно-трагічного роману земляка Миколи Далекого «Ромашка». Дія відбувається в місті, яке напрочуд нагадує Кіровоград воєнної доби. Той же військовий аеродром дальньої авіації, що існував ще до війни. Та ж головна героїня, котра за чекістською легендою стала фольксдойче, уродженкою реальної дореволюійної Карлівки, що перетворилася в радянське Крупське. Надлюдські зусилля прикладають герої для досягнення перемоги. Які ж вони далекі від буднів пристосуванців, що паразитували на тілі уярмленого суспільства.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
